Світанок радіє хмарами, співає осяйний блиск...
Граційно іде бруківкою чарівна принцеса-міс,
А сонечко ніжиться-тулиться до премагічних кіс...
Легенда. Казкова. Марево. Царівна. Богиня. Писк!
Забуду буденне – плинності, стріла ж бо Амура б'є!
Не буде законам чинності, допоки кохання є!
Вона всепідкорна в справжності перлинок очей-намист.
Не можна, щоби не проснувся до віршописання хист.
Мені було видіння... пресумне...
Неначе... в хмарах... любиш... не мене...
А музика звучала лунко –
О, Б о ж е: то я грав у дудку.
І я дивився зваблений на вас –
На місяці
п'янкий
жагучий
вальс.
І зорі
с я л и
понад вами...
О, Б о ж е!
Ви були... б о г а м и...
Подумав: Чим за танцюриста гірш?
– Пограй же... любий...
– Грай мені за гріш!
А я з журбою йду до хати:
Ч у ж о м упіснюв а ж к о грати.
О,
якби мені...
царем стихії...
О, якби...
я був чарівником...
То підняв би кулю премагічну...
І Тебе...
л е б і д к о...
би знайшов...
О, якби мені...богами грому –
Н е о д м і н н о:
зайцем у капкан...
І
Т е б е
би – пташку... заголубив...
І
Т е б е...
миленька... б не віддав.
Неба крапля, золото-водиця,
Сонця келих... чистота і блиск...
Очі – космос, коси водоспадом...
Роси свіжі, зорепадний мис.
Диво справжнє! Неозора мрія!
Снився сон... і... так раптово зник...
Я знайшов Тебе одного разу...
І шукати буду цілий вік.
Намалюй мені усмішку,
добротою уквітчане золото,
Намалюй мені соняхи
і безмежністю сповнену синь,
Намалюй мені озеро,
де кохання сіятиме човником,
Бо немає й між зорями
яскравішої в світі краси...
Намалюй мені затишок
і доверши його оченятами,
Намалюй мені загадку,
що й премудрі її не збагнуть,
Намалюй свою радісність,
і,
кохана,
не прошу багато я:
Просто
будь.
Просто
будь.
Просто
будь.
О, дитинко моя крилата, ти мене можеш звати ,,тату'',
Та чи знайду таку красу? От й мене огортає сум...
Але очі такі погідні! О, як добре, що ми не рідні!
Чи казав хто:
,,стривай, Титанік, ти загинеш у океані!''
– Хоч на айсберги – залюбки! Скільки слави і кайф який!
І тому це не так важливо... О, моє ти маленьке диво!
Чи співав Ахілес про волю, як з військами ішов на Трою?
Серце стука – скакун баский, як настане момент такий...
А фігурка така принадна... моя любонько ненаглядна!
Твої губи і вушка, війки... Для любові немає віку!
Для любові немає меж! І я знаю: кохаєш теж!
Твої перса... і стан, і очі...
Чорт візьми, як тебе я хочу!
А фортеця ставна височить,
І на вежі, люба, ми ще двоє.
Я беззбройний, голіруч іду
Забирати воїнову зброю.
Ех, ви, мури, що навік впадуть,
Стріли, списи, піки і надія -
Ворог дав зі сміхом арсенал,
Але зброя у руках не діє.
Де це знано? І хіба бува?
Як фортечні втримати висоти?
Битися в трояндовім саду
І не мати сили побороти.
Не бійся, довірся, забудь все!
Без часу і місця, без тям!
Обійми шалені минуться,
Бо так лиш кохає життя.
Не думай, не прагни... нірвана.
Емоції. Колір. Галоп.
Сьогодні – моя ти, кохана.
Про завтра нема і чуток.
Без сонця, повітря, без рамок!
Не варто нічого прохать!
Без неба, без ночі. Вже ранок.
Кохай, поки можеш кохать.
Щасливе серце, яке люблять...
Воно ж бо б’ється для когось!
Його ніщо в світі не згубить!
Коли взаємно любить хтось...
Нещасне серце, що кохає,
Коли взаємності нема,
Коли воно щось відчуває...
А в серці милої – зима...
Щасливе серце, що кохає,
Що б’ється з чиїмсь в унісон!
Воно найбільше в житті має –
Любов й кохання – то є сон...
Багато-хто його побачить,
А мало-хто його відчув...
Адже любити – то це значить:
Шукати, доки не знайшов...
Не в тому сенсі, що красиву,
Не в тому сенсі, що багату –
Шукай собі таку Людину,
Щоб раз знайшов. І не шукати! 2006 р.
Якби ти знала, що таке любов,
То б не сміялась знов і знов,
І, може, б лагіднішою стала…
Якби ж ти тільки покохала!
Тоді б, напевно, зрозуміла,
Що в світі є велика сила,
Що рухає планети, зорі,
І прирікає жить в неволі…
В неволі власних почуттів
Я мучуся впродовж всіх днів,
Я мучуся вже місяці…
Скажи, кохана, ти мені:
Чи граєш просто почуттями?
Чи щось, можливо, є між нами?
Я прошу: вибач за усе,
Не покидай, не покидай мене… 2006 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар